Вівчарство та козівництво в Україні традиційно вважалися одними з найбільш стійких галузей тваринництва, орієнтованих переважно на внутрішнє споживання та локальні ринки. Проте останні статистичні дані свідчать про тривожну тенденцію: за підсумками минулого року загальна чисельність овець і кіз у країні скоротилася на 148 тисяч голів. Подібний спад відображає глибокі структурні зміни, що відбуваються в аграрному секторі на тлі загальноекономічної нестабільності та специфічних обмежень воєнного часу.
## Контраст між промисловим сектором та приватними господарствами
Аналіз поточної ситуації демонструє чіткий поділ між різними формами господарювання. Найбільш вразливим сегментом виявилися приватні домогосподарства, де традиційно утримується основна частина дрібної рогатої худоби. Саме в приватному секторі зафіксовано найбільш відчутне «просідання» поголів’я. Селяни, які раніше розглядали утримання овець чи кіз як надійний спосіб забезпечення сім’ї продуктами харчування та додаткового заробітку, дедалі частіше відмовляються від цієї діяльності через здорожчання кормів, логістичні труднощі та дефіцит робочих рук у сільській місцевості.
Водночас великі сільськогосподарські підприємства демонструють протилежну динаміку. За звітний період професійні ферми не лише зберегли свої активи, а й подекуди наростили стадо. Це свідчить про поступову трансформацію галузі: вівчарство та козівництво стають більш технологічними та концентрованими в руках великих гравців, які мають ресурси для закупівлі якісних комбікормів, ветеринарного супроводу та налагодження каналів збуту через торговельні мережі.
## Прикордонні обмеження та їхній вплив на випас
Одним із нетипових факторів, що спричинив скорочення чисельності тварин, стали безпекові заходи в регіонах, що межують із західним кордоном України. Через посилений режим охорони державного кордону та запровадження спеціальних зон доступу, місцевим власникам худоби заборонили випас на певних ділянках. Для багатьох господарств, чий цикл утримання тварин базувався на вільному випасі на пасовищах поблизу кордону, це стало критичним ударом. Відсутність доступних площ для годівлі змушує власників або переходити на дорожче стійлове утримання, або ж повністю ліквідовувати поголів’я.
Історично вівчарство в Україні переживало різні періоди — від розквіту в радянські часи, коли чисельність овець сягала мільйонів голів, до майже повного занепаду в 90-ті роки. Сучасний етап розвитку характеризується пошуком нових ніш, таких як виробництво крафтових сирів з козячого молока та експорт баранини до країн Близького Сходу. Проте нинішні виклики вимагають від держави та профільних асоціацій розробки нових механізмів підтримки саме малого виробника, оскільки саме приватний сектор забезпечує продовольчу безпеку та соціальну стабільність у регіонах.
Фахівці зазначають, що подальша доля галузі залежатиме від здатності адаптуватися до нових реалій. Якщо промислове виробництво продовжить стабільне зростання, воно зможе частково компенсувати втрати приватного сектору, проте для повного відновлення чисельності дрібної рогатої худоби необхідне розв’язання проблем із доступом до пасовищ та стимулювання дрібних фермерів до кооперації. Без системного підходу вівчарство ризикує перетворитися на виключно елітний сегмент агробізнесу, втративши свою масовість у традиційному українському селі.
