Стратегічний ресурс: як обмеження експорту брухту рятують українську металургію
Стабільність роботи вітчизняного гірничо-металургійного комплексу (ГМК) в умовах повномасштабної війни безпосередньо залежить від доступності сировинної бази. Одним із ключових елементів цього ланцюга є металобрухт — критична сировина, дефіцит якої ще рік тому ставив під загрозу виконання виробничих планів найбільших підприємств галузі. Президент об’єднання «Укрметалургпром» Олександр Каленков констатує: запроваджена система квотування експорту довела свою ефективність, дозволивши стабілізувати внутрішній ринок та забезпечити заводи необхідним ресурсом за прийнятною ціною.
До моменту впровадження жорстких обмежень українські металурги часто програвали конкуренцію за брухт на зовнішніх ринках. Попередня модель регулювання, що базувалася виключно на експортному миті, мала суттєві прогалини. Зокрема, існували легальні шляхи вивезення сировини до країн Євросоюзу, звідки вона могла безперешкодно перенаправлятися до третіх держав. Така ситуація вимивала ресурси з України, залишаючи вітчизняні печі «голодними». Сьогодні ж ситуація вирівнялася, а промисловці закликають до уніфікації правил гри, щоб жоден географічний напрямок не ставав «вікном» для безконтрольного витоку стратегічного ресурсу.
Варто зазначити, що боротьба за металобрухт — це не лише український тренд. Світовий ринок сьогодні переживає період протекціонізму. Брухт перестав бути просто відходами виробництва, перетворившись на інструмент енергетичної безпеки та екологічної трансформації. Європейський Союз вже офіційно визнав цей ресурс критичним і розробляє механізми обмеження його вивезення за межі Спільноти. Україна, інтегруючись у європейський простір, має синхронізувати свою політику з цими тенденціями, захищаючи власні інтереси в умовах воєнного стану.
Економіка переробки проти сировинного експорту
Ключовим аргументом на користь утримання брухту всередині країни є фінансова доцільність. Розрахунки галузевих експертів свідчать: продаж однієї тонни металобрухту за кордон приносить державі мінімальний дохід у вигляді мита. Натомість використання цієї ж тонни у вітчизняному виробничому циклі генерує ланцюгову реакцію доданої вартості. Перетворення брухту на готовий металопрокат — арматуру, лист чи трубну продукцію — забезпечує у десятки разів більші податкові надходження до бюджетів усіх рівнів та значно потужніший приплив валютної виручки від експорту вже готового товару.
Окрім суто фінансових показників, питання брухту тісно пов’язане з майбутнім української металургії в контексті глобального «зеленого переходу». Стратегія декарбонізації, якої прагнуть провідні світові економіки, передбачає поступову відмову від традиційного доменного виробництва на користь електросталеплавильного способу. Останній базується саме на переробці металобрухту, що дозволяє суттєво знизити викиди вуглекислого газу в атмосферу. Без достатньої кількості цієї сировини модернізація українських заводів згідно з європейськими екологічними стандартами стане фізично неможливою.
Олександр Каленков наголошує на необхідності проведення консультацій з офіційним Брюсселем для легалізації довгострокових обмежень. Угоди з ЄС передбачають можливість запровадження захисних заходів у надзвичайних ситуаціях, якими, безумовно, є стан війни та загроза економічній безпеці. Оптимальним сценарієм для України бачиться або введення єдиного регулюючого мита для всіх напрямків експорту, або пролонгація режиму нульових квот. Це дозволить металургії не лише вижити в критичний період, а й створити фундамент для післявоєнного відновлення, де металобрухт відіграватиме роль фундаменту для будівництва нової, технологічної та екологічної галузі.
